Марія Тарасівна Петренко

Народилася 14 серпня 1936 року в селі Сухоріччя на Полтавщині — третя дитина в родині колгоспного коваля Тараса Петренка і Олександри, домогосподарки і знатної на околиці співачки. Дитинство Марія пам'ятала через дрібниці: запах вишневого варення, мамин голос на жнивах, дідусеві казки про чумаків. Війна забрала батька в 1941-му — пішов на фронт із сільським військкоматом і не повернувся. Мати з трьома дітьми пережила окупацію, ховаючись у далеких родичів за Хоролом. Марія потім казала: «Я не пам'ятаю голоду — пам'ятаю, як мати ділила одну скоринку на чотирьох і не з'їдала своєї».

Школу закінчила в 1953-му — у щойно відбудованій сільській семирічці, потім ще два роки у районному центрі, бо хотіла далі вчитися. Учительський інститут у Полтаві приймав небагатьох сільських дівчат, але Марію взяли — за твір про Шевченка, який зачитували вголос на вступі. Чотири роки прожила в гуртожитку на Жовтневій, ходила на вечірки в Літньому театрі, любила Лесю Українку і Сосюру, поверталася на канікули до матері з валізою книжок. Закінчила в 1958-му, факультет української мови і літератури.

Андрія Петренка зустріла в районному будинку культури — він був молодим інженером на цукровому заводі. Одружилися тихо, у 1960-му, без пишних весіль; жили спочатку в кімнаті при заводі, потім переїхали у двокімнатну в новобудові на Заводській. Донька Олена народилася в 1962-му, син Андрій — у 1965-му, наймолодша Тамара — у 1970-му. Марія варила борщ так, як її мати — з підгорілою цибулею і ложкою цукру; пекла медівник за маминим рецептом — на пресованій конюшині й гречаному меду; перешивала старі суконки на нові, бо «нічого викидати, поки тримається».

Викладала українську мову і літературу спочатку в селищній школі, з 1968 року — у середній школі №3 міста Лубни. Тридцять чотири роки. Любила «Лісову пісню» більше за «Кобзаря» — за тишу. Учні пам'ятають її червону ручку («не „двійка", а — „попрацюй ще над цим абзацом"»), її голос під час диктантів («не диктую — читаю»), її звичку забирати додому дитячі зошити з найгірших класів і повертати з нотатками на полях. У 1980 році отримала грамоту Міністерства освіти УРСР; рамку повісила в коридорі вдома, не в школі.

На пенсію пішла в 1995-му, але ще десять років репетиторствувала з тими, хто готувався до вступу. Чоловік помер у 2008-му — два роки після того майже не виходила з дому, потім зібралася і почала ходити в недільну церкву Святої Покрови, де співала в хорі. В'язала онукам шкарпетки кремовою пряжею; читала Дарині, найстаршій онучці, Шевченка з пам'яті, поки та малювала; не вмикала телевізор, любила радіо «Культура». Пішла з життя тихо, 3 листопада 2024 року, у своїй кімнаті, в оточенні доньки і двох онуків. На прощанні старший син Андрій сказав: «Мама не любила слова „вічно". Казала: вічно — це коли пам'ятають конкретно. Без узагальнень».